Сучасний вимір правовідносин між особою та державою вимагає від суб’єктів владних повноважень не обмежуватися формальним визнанням людини найвищою соціальною цінністю, а забезпечувати гарантій її прав. Відсутність ефективних юридичних інструментів забезпечення інтересів громадян нівелює сутність конституційних норм правової держави. Експоненціальний розвиток інформаційного середовища зумовив закономірну трансформацію системи забезпечення прав людини, спрямувавши суспільні процеси в цифровий формат. Перехід до правовідносин цифрового формату спричинив соціальну нерівність, оскільки зумовив віковий цифровий розрив. В академічній науці цифровий розрив інтерпретується як фактичне обмеження правосуб’єктності та дискримінація осіб, які позбавлені можливості бути рівноправними учасниками цифрових правовідносин. Найбільш вразливою до проявів цифрової ексклюзії виявилася геронтологічна категорія населення, яка об’єктивно опиняється поза межами інформаційного середовища через недостатність/відсутність цифрових навичок.